Мене звати Людмила. Мені 36 років. Ця історія могла статися із будь-ким, однак чомусь сталася зі мною. Я одинока мама. Народила свою дочку у двадцять років. Її батько був бідним і безробітним студентом, якому не були потрібні клопоти, тому як тільки він почув про мою вагітність, зразу ж кинув.
Все життя доводилось добиватись успіху самотужки. Я все ж завершила економічний факультет, хоча зрозуміло, що з дитиною на руках було вкрай важко. Однак, я витримала. Спочатку доводилось відпрацьовувати у супермаркеті, розкладати продукти, працювати у нічні зміни. Потім паралельно наймалася прибиральницею, мила підлоги в одній із комп’ютерних фірм. Там платили мало, але підробіток був непоганий. Зараз це важко уявити, адже я працюю авторитетним менеджером в одному із підприємств. Мене люблять і поважають.
Оленка була для мене завжди найбільшим скарбом. Я ніколи її ні у чому не відмовляла. Завжди купувала їй найкращі іграшки, заплітала косички.
Дочка вирішила піти у коледж у сусідньому місті. Спочатку я була проти, адже не хотіла відпускати улюбленицю далеко за місто. Зрештою, завжди хотіла мати її під пильним наглядом. Однак, дівчина висловила позицію стати перукарем-стилістом, і я змирилась.
Оленка посилилася у гуртожитку і приїжджала додому на вихідні та канікули. Я знала, що у неї було чимало подруг, люблячих друзів, готових підтримати у будь-яку хвилину.
Настало літо. Дочка приїхала додому на канікули. Я зразу ж бачила, що з Оленою щось не те. Вона зачинялася у кімнаті, не виходила на прогулянки. Одного ранку я не витримала і за ранковою кавою вирішила розпитати дочку.
Олена впала на ліжко і почала плакати. Виявляється, моя 16-річна донька була вагітною. Вона запитувала мене, що їй робити, як далі жити, адже це зруйнує її життя. Вона мріяла вивчитись і поїхати підкорювати столицю, а тут така халепа. Що робити далі? Я пригорнула дочку і вирішила заспокоїти.
Олена розповіла, що у місті закохалася у одного хлопця. Я знала, що моя доня дуже ніжна і чутлива до чоловіків. Вона розчиняється у серці хлопця без залишку, віддаючи всю себе. Так було і з Павлом. Хлопець зводи доньку в кіно, купив великий букет троянд, і вона розтанула.
У гуртожитку Павло скористався слабкістю Оленки і тому ось такий результат. Коли Олена розповіла хлопцю про ймовірне батьківство, він пішов із коледжу, мовляв, перевівся в інше місто і накивав п’ятами.
Історія доньки пригадала мою життєву ситуацію, адже батько Оленки, як я вже і писала, виявився ще тим боягузом.
Донька ридала без упину, проклинаючи долю. У той день я зателефонувала на роботу і попросила відгул. Якось не захотіла покидати дочку у такому стані. Через годину зателефонувала до директорки коледжу, розповіла ситуацію і попросила оформити Олені академвідпустку на рік. Я знала тільки одне, що моя майбутня внучка чи внук мають народитися.
Літо минуло надто швидко. Оленці дедалі важче було виходити на вулицю, і не лише через стан, але через пересуди сусідів. Я намагалася забезпечити їй комфорт, наскільки це було можливо. На самоті дочка розмовляла із животиком, виявилось, що у мене має народитись внучок.
Я раділа щастю майбутньої бабусі, хоча доводилось нелегко. Минуло 9 місяців. Оленка легко перенесла пологи. І наш Матвійко побачив світ. Нашому щастю не було меж. Оленка пригортала тепленький згорток до серця, обіймала та цілувала. А я тихо раділа і плакала. Життя – це найбільший дар.
