Одного разу донька привезла внуків до мене на літні канікули. Донька вийшла успішно заміж в столиці, її чоловік – фінансист, вона – менеджер. Дуже часто просто пропадають на роботі, а от внуки проводять асфальтне літо. Вони в мене вдвох дуже хороші – гарно вчаться, ходять на бокс, теніс, допомагають батькам. Старшого звати Микола, а молодшого – Вітя.
Одного літа Микола поїхав у свій табір, а от Вітя залишився у мене на цілий червень. Пора гаряча, та й у лісі у нас чимало різноманітних ягід та всякої всячини. Ось ми із Вітею вибрались, щоб і ягід назбирати, і чимось поласувати.
- Бабусю, давай підемо туди до ялин, щоб назбирати більше ягід, – запропонував Вітя.
- Давай, тим паче, що надворі спекотно, а у лісі доволі добра прохолода, – запропонувала я.
Справді, буяв напрочуд гарячий червень, і ми ледь намагалися врятуватись від спеки.
- Бабусю, а чому хмарки не зачіпають за верхівки дерев, а просто пливуть собі? Вони схожі то на коників, то на морські кораблі, то навіть на світлячки?
- Небесні простори – безкраї. Хмаринки далеко-далеко. Це нам видається, що все надто близько, що кожна хмарка може зачепити верхівочку.
Вітя – дуже допитливий хлопчик, з постійними запитаннями. Ми називаємо його маленька «чомучка». Його постійно все цікавить.
По праву та по ліву руку виднілися ягоди. Ми вхопили посуд і почали збирати, то тут,то там. Вітя задихався аж, бо так гасав по лісу. Аж ось його увагу привернув маленький вужик, який повз між листям.
- Бабусю, якась гадина повзе, її треба вбити. Навіщо таке бридке буде плодитися.
- Ні, хлопчику, не можна. Це ж живе, воно теж має право на життя, як ти і я.
- Але ж вуж – бридкий!!!
- Внучку, розкажу тобі одну притчу. Насправді жив собі чоловік, який робив погані справи. Він жив дуже багато,мав все у достатку. Жив так, ніби забув про Бога і Його волю. Він мав великий маєток, чимало слуг, вів бізнес. Одного разу цей чоловік влаштував бенкет,запросивши всіх своїх друзів. Біля будинку цього чоловіка поневірявся старець, який кілька днів не мав, що їсти і пити. Старець сподівався, що багач хоча б вкине крихти зі свого столу, і він чимось поживиться. І ось багач вийшов на веранду і побачив старця. «Що це за приблуда?», – спитав багач своїх слуг. «Пане, це – старець, він ходить від хати до хати і просить поїсти та попити», – відказали слуги. «Виженіть його геть! Не хочу бачити» – заволав багач. Слуги вигнали старого, однак змилосердилися і дали таки хоч щось поїсти. Цей багач прожив довге життя, настав його час смерті. Ось він постав перед Богом. Бог довго судив чоловіка, однак пригадав йому всі злодіяння. «Пам’ятаєш бідного старця, якого ти вигнав з-під дому?» – спитав Бог. «Так, пам’ятаю, він просив їсти», – знітилася душа багача. «Негоже так чинити, коли в тебе все в надлишку. Потрібно вміти ділитися з іншими. За твою пиху та скнарість прирікаю тебе стати гадиною і вічно викликати огиду у людей», – сказав Бог. З того часу, як кажуть старі люди, гадину бити не можна, адже це душа цього чоловіка розплачується за свої гріхи.
- Як цікаво, бабусю. Історія справді доводить, що не можна бути жорстоким, навіть якщо ти когось не любиш чи це в тебе викликає огиду. Дякую, бабусю, за урок!
