Одного літнього дня, я йшла в магазин, за продуктами, хотіла купити собі декілька овочів для салату.
На шляху, я зустріла сина своєї близької знайомої, Бориса. Він йшов з високо піднятою головою, одна рука в кишені, а інша тримає смартфон та уся його увага в нього. Спочатку, я подумала все добре, іде собі й думала що він іде сам.
Але, через декілька метрів, десь біля чотирьох чи п’яти. Я побачила його маму, Ларису. Вона йшла із великими пакетами та сумками, уже досить втомлена, сумки були важкі та ще й з собою вела молодшу доньку, за якою потрібно було приглядати. А в переді її син нічого не ніс та напевно навіть не думав й не збирався.
Це призвело мене в шок та в велике здивування. Я розумію, доньці років десь чотири, їй важко нести пакети, вона ще маленька. Але ж Борису сімнадцять років, уже юнак, майже дорослий чоловік. Я розумію, бувають різні ситуації, але ж це не вперше. Він своїй матері ніколи не допомагає, ні на городі, ні на кухні, ні в чому. Навіть, у його кімнаті прибирає його мати, а не він.
Це ж його мати, хіба важко взяти декілька пакетів або ж принаймні приглянути за сестрою, іноді допомогти на кухні, або ж пропилососити? Справді, я не могла цього збагнути. Зараз, уже не заведено бути чоловіками, допомагати старшим та ще й особливо своїм батькам, які дали тобі усе?
Я не розумію, як можна так ставитися до своїх батьків. Ми часто цінуємо тоді, коли втрачаємо. Батьки завжди вам допомагають та допоможуть, відповідайте взаємністю. Адже, вони є найближчими людьми, які по-справжньому вас люблять та хочуть для вас все найкраще.
Цінуйте та любіть своїх батьків!
