Мене звуть Марина, мені 43 роки. І уже 10 років я живу і працюю в Італії. Тут я дійсно почуваю себе як в дома. Закордоном знайшла собі чоловіка, такого ж українця, який колись приїхав сюди на заробітки, та вже маю разом із ним сина. Але все ж як би не було добре у цій країні, а душа моя на Батьківщині, хоча там мене ніхто й не чекає. Тому було вирішено, що потрібно купити якусь квартиру у своєму рідному місті, щоб було куди повернутись про всяк випадок.
Чоловік був не проти, адже було б не погано іноді приїздити до України й мати там якесь своє житло, а грошей на це нам вистачає. Тому, зібравши речі, купили квитки на літак і уже наступного дня усією сім‘єю були там. Це було літо, тому погода була чудовою. Доїхавши до міста, ми прогулялись знайомими вулицями, це все надихало на ностальгію.
Мої батьки дуже багато працювали, тому майже усе дитинство я провела у бабусі за містом. Я як досі пам‘ятаю ту пору, коли не було жодних турбот, можна було просто розважатись, це дійсно було прекрасно. Потім не стало бабусі, я поїхала у місто до батьків, вступила в університет і часто гуляла цими вулицями. Коли дуже рано не стало і батьків, не хотіла тут лишатись й поїхала закордон.
Згадавши про цю бабусину дачу, мені захотілось поїхати туди, просто глянути, як там зараз. Тому я набрала єдиному своєму родичеві, племіннику моєї бабусі, саме він там зараз господар, адже будинок дістався у спадок бабусиній сестрі, а вона передала його своєму синові. Я вмовила чоловіка і ми поїхали туди.
За містом було дуже спокійно, як і у дитинстві, але все по-іншому. Крім нашої дачі, інших будинків не залишились. Річ у тому, що та ділянка була близько до озера і за стільки часу тут просіла земля. Тому тільки декілька будинків залишились у нормальному стані.
Зайшовши у цю занедбану напіврозвалену хатинку, я одразу відчула той дитячий спокій і запах бабусиних пирогів. Закривши очі, уявила себе маленькою дівчинкою, яка бігає по подвір‘ю та шкодить на городі. Зараз тут вже немає такої теплої атмосфери, адже дім також сумував за справжньою власницею, тому було пусто та сіро, але запах залишився той же.
На той час ми уже придивились собі хорошу велику квартиру, але чомусь мені захотілось залишитись тут, на дачі. Мій чоловік був шокований, мовляв, невже мені потрібна ця розвалюха. Я довго вмовляла його, щоб придбати цю пам‘ятку, адже фактично це усе, що залишилось від мого дитинства і життя в Україні. Тому він погодився. Племіннику ми дали достатню суму, щоб він продав нам дім.
Тепер ми тут господарі, будинок хочемо довести до нормального стану, щоб жити можна було у комфорті, але всередині вирішила майже нічого не міняти, адже це усе-таки – пам‘ять. Будемо приїжджати іноді до України й зупинятися тут.
