Вже декілька днів підряд я зустрічав рудоволосу вагітну дівчину біля фургончика з випічкою, що поблизу автовокзалу, де я й працював водієм однієї з маршруток після того, як вийшов на пенсію. Та сором’язливо заглядала у вітрини, де були пахнющі, свіжоспечені булочки з різними начинками. Дивлячись на те, що вона мала з собою тільки невеличку валізу, означало, що приїхала дівчина не на довго або ж не планує подорожувати кудись далеко. Що виглядало досить логічним, бачачи її живіт.
Коли я повернувся з останнього рейсу, близько 8 години вечора, то знову побачив її на тому ж місці. Тільки тепер на неї лаялася продавчиня фургончика, що та, мовляв, не роздає кожному бажаючому і потребуючому харчів, і щоб дівчина йшла геть, поки та не розізлилася ще більше й не викликала поліції. З блакитних очей покотилися сльози… Я не міг продовжувати спостерігати за тим, що відбувалося. Я підійшов, заспокоїв добре мені знайому Гальку, котра й далі репетувала на вагітну, купив булочку з маком і чай, та підійшов до дівчини.
— Ви вже вибачте Гальку, просто сьогодні мало хто й підходив купувати випічку, тому злиться і свариться.
Дівчина розуміючи ситуацію, кивнула головою. А я простягнув їй те, що тримав в руках.
— Беріть! Думаю, ви обоє не проти трохи підкріпитися. – вказуючи поглядом на живіт.
— Ні, дякую. Мені не зручно. Це ж Ви собі на підвечірок придбали. – почала відмовлятися та, але я навіть чути цього не хотів і впихнув в руки чай і ще теплу булочку.
Ніяковіючи рудоволоска почала смакувати моїм дарунком. Коли дожувала останній шматочок, я вирішив спитати.
— Вибачте, що лізу не у свою справу, але я Вас бачив тут уже декілька днів підряд… Можливо, Ви когось чекаєте чи щось трапилося?
Дівчина винувато схилила голову і з очей знову полилися сльози.
— Нікого я не чекаю, як і мене…ніхто. Чоловік півроку тому загинув, а його матір зі словами, що я нагуляла дитину, вигнала мене з дому, в якому я жила з її покійним сином.
Я не знав навіть, що й сказати.
— Боже, як так, рідну невістку ще й вагітною? Нелюди! Тебе хоч як звати дитино?
— Василина.
— А мене Ігор Степанович. Ти хоч маєш де переночувати?
— Та, я тут на вокзалі чи в парку посплю.
— Навіть чути цього не хочу. Ходімо до мене, я недалечко живу. Помиєшся, відіспишся та й поїш чогось гаряченького, а там подумаємо, що робити.
— Ні, що Ви. Мені не зручно…
— Ходім…
Через 15 хвилин ми були вже у квартирі. Жив я з дружиною, котра як і я була на пенсії. Дітей ми не мали, тому Олена з радістю прийняла гостю. Нагодувала, запропонувала чистий одяг та вклала спати.
Наступного ранку Василина розповіла всю історію, що з нею трапилася. Ще й року не виповнилося як вона одружилася. З чоловіком їй надзвичайно пощастило, кохав її до нестями, як і вона його. А от зі свекрухою, ні. Не злюбила та, невістку. Та й чого б це? Василина цього й досі не розуміла. Сашко, її коханий, працював на будівництві. З невідомих їй причин там стався вибух кисневого балона, неподалік якого був він сам. Загинув одразу на місці (тут дівчина вже не могла стримувати сліз, які наповнили її очі). Після похорону свекруха щодня дорікала їй, що це через неї загинув її син. А коли дізналася, що та ще й вагітна, то взагалі за волосся виволокла дівчину з дому і наказала забути цей дім і її Сашка, бо вона не збирається віддавати оселю їй та нагуляному байстрюку…
Розповідаючи це, дівчина різко закричала та схопилася за живіт. На землю з під нічної сорочки та халату хльоснули родові води. В дівчини різко розширилися очі й та закричала:
— Ні, ні, ні. Ще зарано. – і знепритомніла.
Ми одразу викликали швидку, яка відвезла нашу гостю в пологовий. Того ж дня народилася восьмимісячна гарненька рудоволоса, як і її мама дівчинка. Василина з малям близько півтора місяця була під наглядом лікарів. А ми з дружиною щодня навідували їх. У квартирі ми приготували кімнату для породіллі та немовляти, у сусідів позичили ліжечко, коляску та дитячі речі.
— Світ не без добрих людей, дитино, справимося! – говорили ми дівчині.
— Дякую Вам! Навіть не знаю, що б я без Вас робила…- так у нас з’явилася дочка і внучка.
Василина не хотіла сидіти з маленькою дитиною у нас на шиї. Тому вже декілька тижнів безуспішно шукала роботу. Та, пошуки були марними, без досвіду роботу брати не хотіли. Бідкалася, що марно стільки років вивчала юриспруденцію.
І тут я згадав, що мій хороший знайомий шукав молодого спеціаліста в щойно відкриту адвокатську фірму. Її з радістю прийняли на роботу помічника адвоката. Спочатку було важко, але вона освоїлася. Через рік вона вже сама вела свої перші справи. Вона працювала не покладаючи рук, а ми гляділи дитя. А ще через декілька місяців Василина повідомила, що одружується з колегою по роботі.
Ми з дружиною були надзвичайно раді, що у неї так добре складається доля.
В подяку за допомогу, Василина ніколи про нас не забуває: телефонує щодня, приїжджає до нас погостювати. Ось так на схилі літ у нас з дружиною з’явилася донька та онука. Тому не бійтеся допомогти!
