Я працюю вчителем початкових класів у невеликому місті. Люблю свою роботу та людей, які мене оточують.
Мою найкращу подругу звати Ірина, разом працюємо вже більше десяти років. Познайомились ще в університеті, а оскільки родом із сусідніх містечок, то опісля влаштувались до однієї школи.
Одного дня подруга прийшла на роботу сама не своя. Розповіла, що лікарі запідозрили неї paк підшлункової залози. Лікування має тривати довго, болісно та економічно витратно. А у подруги у цей час підростала донька, яка залишилася б сиротою без матері.
Усією школою ми вирішили збирати кошти на лікування вчительки, хто скільки зможе. До такої ініціативи приєдналися й інші міські установи. За два тижні зібрали досить велику суму, яку перерахували Ірині.
Кілька тижнів подруги не було на роботі, після чого я дізналась, що вона одужала. Хворобу виявили на ранньому терміні, тому лікування тривало недовго.
Я почала помічати обновки подруги: дорогий телефон, новий брендовий одяг та взуття. Такі ж речі з’явились у її доньки. Після кількох днів мовчання Ірина розповіла, що залишилось дуже багато грошей з тих, які збирали на її лікування. Тому вона вирішила витратити їх на себе.
Мене така інформація шокувала. Хіба можна отак бездумно витрачати чужі гроші? Могла б перерахувати їх людям, які справді цього потребують.
Я ще кілька разів намагалась переконати подругу не витрачати гроші на себе, а допомогти потребуючим, та вона мене не слухала.
Через два роки 14-річна донька подруги потрапила в аварію. Дивилась у екран телефона замість того, щоб прослідкувати чи безпечно переходити дорогу.
У подруги через стрес раптово стався рецидив, хвороба почала стрімко розвиватися. Лікарі не змогли допомогти Ірині, навіть за наявності останніх досягнень медицини. Їй більше не потрібні ані дорогі ґаджети, ані брендовий одяг. Та й частково вона сама винна у цьому.
Отак закінчилась історія. Чи розумно було витрачати на свої забаганки гроші, зібрані людьми із благородно метою? Напевне ні, але це вже ніяк не поверне мою подругу.
