– Постійно вони на нас залишають онуків, – скаржиться Вікторія Євгенівна. – У нас потім стільки справ незакінчених з’являється. А ми їх попереджаємо завжди про це, але все одно діти залишаються у нас до кінця літа. І що, що я з моїм чоловіком погоджуємося, а потім через два тижні просимо їх забрати. Ми теж люди, взагалі-то.
Якби тільки син Вікторії Євгенівни нахабно себе поводив у цьому плані, у нього з дружиною все навпаки. В них два борги непогашених, на квартиру та машину. Зарплати і його, і Поліни ледве вистачає на їжу.
Їхні діти, близнята, скоро знову підуть до школи. Хоч і це другий клас, але з дітьми все одно доведеться сидіти вдома й стежити за тим, щоб вони дійсно навчалися. Тому Віктор домовиться з начальством, щоб він відпрацьовував добу, через троє. Так вони будуть мінятися з дружиною, вона також так зробить на своїй роботі.
Як завжди, дітям вже все куплено: нові зошити, ручки, олівці, альбоми для малювання. Зі шкільної форми та одягу для фізкультури діти поки не виросли, тому нову не купували.
І ось, начебто все розплановано, начебто все нормально, але в черговий раз Віктору подзвонила його мати та з обуренням в голосі повідомила про те, що у неї та його батьком з’явилося багато справ, які вирішуються тільки в місті, а онуків з собою брати вони не зможуть.
– Ти навіть не уявляєш наскільки сильно ми будемо зайняті, синку, – каже Вікторія Євгенівна. – По-перше, нам потрібно купити свиню, з якою потім клопоту буде багато, по-друге, твоєму батькові треба виплатити останні гроші за борг, який він брав рік тому, по-третє, у мене зі здоров’ям проблеми почалися, потрібно сходити до сімейного лікаря. Ну ніяк у нас не вийде приділяти достатньо часу твоїм дітям.
– Навіщо було тоді взагалі погоджуватися, мамо?! – мало не підвищуючи голос, відповів Віктор, – ми з Поліною сильно сподівалися на те, що ви нам допоможете цього літа. У вас з батьком буде ще багато часу й свиню купити, і кредит виплатити. А до лікаря сходити, справа на пів години максимум.
– Ви взагалі народжували дітей для чого? Для того, щоб самим нести відповідальність за них або тупо зіпхнути їх на нас? Так, ми погодилися, але не на все літо. Просіть когось із ваших сусідів, нехай вони посидять з дітьми.
– Ти у своєму розумі? Я своїм сусідам не довірю дітей. Ти хоч знаєш, які це люди? Та це нелюди! А няню наймати не хочемо, тому що нам і так ледве вистачає грошей зараз.
Так завжди відбувається, коли Віктор з Поліною планують залишити своїх дітей у бабусі з дідусем. Молоді люди все ніяк не звикнуть до того, як вони потім вчиняють, коли діти у них всього лише два тижні пробули.
Віктор уже не знає з якого боку підійти, щоб умовити своїх батьків посидіти з дітьми ще деякий час. Їм і так важко, а тут ще й мама з татом таке витворяють, не хочуть зрозуміти свого сина. А самі раніше точно в такому ж становищі були, коли ростили свого сина.
– Рано чи пізно що-небудь та й придумається, обов’язково, – каже Віктор, – але на маму я дуже образився й навіть розсерджений. Так справи не робляться.
