Я навчаюсь в медичному коледжі, на четвертому курсі. Залишилося пройти два місяці практики і диплом спеціаліста в мене в руках. Та на цьому я не спиняюся. Моя мрія стати лікарем.
То ж почалась практика, я проходила її в обласному центрі у великій лікарні. Вважаю, що там я можу навчитися більше, побачити більш рідкісні патології та сучасніші методи діагностики. Почалося все чудово. Мені дозволяли проводити багато маніпуляцій, під наглядом звичайно та з дозволу пацієнтів. Оточуючі виявились дуже розуміючими людьми. Пацієнти говорили: «Звичайно спробуй, рано чи пізно ти мусиш навчитись.», хоча були й такі, що заперечували. Лікарі та медичні сестри також підтримували: «Нам потрібно виховати достойну заміну!»
Новий тиждень практики почався з нового відділення. О восьмій ранку я вже стояла на посту. Високий статний лікар старших років поспішав кудись. Раптом він зупинився і запитав: «Ти студентка?»
–Так, майбутня медсестра, -відповіла я.
-Прекрасно, чи не бажаєш допомогти мені?
Звісно, бажаю, подумала я, тому просто кивнула. Тоді лікар махнув мені рукою, з цього жесту я зрозуміла, що потрібно йти за ним. Він вів прийом в поліклініці, я йому допомагала. День був цікавим та насиченим, я навіть не встигла оглянутись, як на годиннику пробила сімнадцята година. Петро Михайлович сказав, що зі мною було приємно працювати і запропонував приєднатись до нього ще й завтра. Я погодилась і в піднесеному настрої повернулась додому.
Настав новий день, я знову о восьмій була напоготові. Лікар забрав мене з того ж місця, що й вчора. Того дня пацієнтів було менше, тому ми встигли трохи поговорити. Чоловік поцікавився моїми планами на майбутнє. Я розповіла, що мрію стати лікарем. Це якось захопило його. Він сказав, що й сам викладає в університеті й допоможе мені з вступом. Радість всередині просто не вщухала, я думала: «Як добре, що опинилась в той самий час, в тому самому місці». Після закінчення робочого дня він сказав, що може дати мені книги, з якими я безсумнівно складу вступні іспити на відмінно. Мені здавалось в той момент, що я зірвала джекпот. Одна поправочка, книги були в його університетському кабінеті, і він повідомив, що я можу поїхати з ним, аби їх забрати, щоб не втрачати часу на підготовку. Без вагань я погодилась, мою свідомість затьмарила перспектива здійснення мрії.
Робочий день закінчено. Я зачекала Петра Михайловича, ми сіли в його машину й відправилися за книгами. Дорога здалась мені дивною з самого початку, але оскільки в місті я орієнтуюсь погано, то й заперечувати не стала. Між нами застигла тиша, але за кілька хвилин її перервав мій наставник: «Ти мені дуже подобаєшся, і зараз я говорю не лише в перспективі навчання, але як людина, як дівчина, розумієш? Я можу дати тобі все. Я знаю, що трохи старший за тебе, але ти звикнеш згодом. Якщо ти не проти ми можемо одружитись, але неофіційні відносини мене також влаштовують. Як ти до цього ставишся?»
Все сталось так несподівано, я й не зрозуміла, коли він встиг переступити мої особисті границі. В той момент, рожеві окуляри різко спали. В очах застиг жах, а в голові лише одна думка: «Що робити, як втекти звідси?» Я й уявити не могла, що все може обернутися так. Я дивилась в вікно і мовчала. Раптом перед очима з’явилась знайома місцевість: «Зупиніть авто, будь ласка, мені погано, нудить…» – це був план втечі. Машина зупинилась, я відкрила двері і побігла між будинки. У тому відділенні я більше не з’являлась.
Запам’ятайте – безкоштовний сир, лише в мишоловці.
