Ще коли я була маленькою, зі мною по сусідству жив хлопчик, на ім’я Саша. Він був старший за мене на три роки, ходили в одну і ту ж школу. Наші батьки добре спілкувались, тому з першого класу на навчання мене проводив Сашко, а не батьки. Я була для нього ніби молодша сестра, тому що не раз він захищав мене від інших старшокласників.
Згодом у їх сім‘ї почались проблеми, батько став часто випивати, а мама пропадала десь цілими днями, тому ми постійно забирали ночувати Сашка додому. Тоді я й почала в нього закохуватись.
Літом ми з батьками поїхали на відпочинок, а коли повернулись по сусідству вже ніхто не жив. Тоді я запитала у мами де вони, а вона розповіла, що батько Сашка помер, а мама так і не повернулась одного разу додому. Тоді хлопчика відправили у дитячий будинок. Я була у відчаї, розуміючи, що більше не побачу свого маленького сусіда.
Через декілька років я закінчила школу і поїхала вчитися в університет в інше місто якомога далі звідси. Після першого курсу повернулась на літні канікули до батьків. І одного дня побачила як із сусідньої квартири виходить Сашко, вже дорослий, статний чоловік. Ми переглянулися і поговорили хвилин 10, а потім з квартири виглянула жінка.
– Коханий, не забудь хліб додому купити, – жінка поглянула на мене й сказала, – доброго дня, ви наша сусідка так?
– Так.– Дуже прикро і сухо відповіла я.
Після цього випадку я була розчарована, адже Саша й досі був хлопцем, якого я так і не змогла забути й кохала усім серцем. Але життя продовжується, потрібно рухатись далі. Тому я поїхала далі вчитись, більше додому не поверталась. Після закінчення університету, знайшла хорошу роботу. Кожен день тепер був для мене неначе рутина. Моя мама часто дзвонила і просила приїхати, але я не хотіла бачити Сашка з його дружиною.
Так і пройшло декілька років. Але згодом захворіла мама тому я мусила приїхати у рідне місто й навідати її. У перший день біля аптеки я зустріла Сашка, він був все такий же красивий як і раніше, а на руках у нього маленька дівчинка. Я зрозуміла тоді, що у нього все добре у житті, а у мене немає й нікого.
Потім мій сусід запитав чи не могла б я з дитиною посидіти завтра, бо йому потрібно у справах. А ж здивувалась і запитала чому його дружина не може посидіти з дівчинкою. Сашко одразу засмутився і сказав, що немає в нього вже дружини, її не стало під час пологів. Мені стало дуже не зручно за своє недоречне запитання і звичайно погодилась забрати завтра дитину до себе.
Того вечора, коли Сашко зайшов до нас додому за дочкою, ми ще довго сиділи на кухні, пили чай та згадували минуле. Поряд у колисці спала маленька принцеса, яку її тато часто колихав. На мить я уявила, що ми ніби щаслива сім‘я сидимо у трьох на кухні.
– Дякую тобі за допомогу з дочкою, без тебе я б не впорався.
– Та пусте, мені не важко, все одно за мамою доглядати потрібно, звертайся! Я ж розумію ти один, тобі дуже важко напевно?
– Ну звичайно не просто, але я справлюсь, я ж все ж таки чоловік!
– Ну якщо я тобі ще знадоблюсь то кажи, поки я тут, у місті. – Сором‘язливо відповіла я.
Через декілька днів Сашко попросив мене на два тижні забрати дівчинку, тому що йому потрібно було з роботою вирішити, тому буде за містом весь цей час, бо працював там. Я звичайно погодилась. За цей час я так прив’язалась до дитини, що іноді навіть дочкою випадково називала.
Звичайно я подумала, що можливо й справді я зможу стати матір‘ю і дружиною, але перші кроки робити не наважувалась, адже не люблю нав’язуватись. Весь цей час я ходила вся загадкова і моя мама це побачила й все зрозуміла.
Через тиждень до мене приходить Сашко із квітами. Я була шокована. Він став на одне коліно і запропонував мені вийти за нього заміж. Я думала це сон. А потім вияснилось, що моя мама все розповіла йому й після того Сашко все ж наважився на цей крок, адже раніше не знав чи взаємні ці почуття.
Зараз у нас все добре. Я переїхала у своє рідне місто у квартиру мого чоловіка Олександра. Тут знайшла собі віддалену роботу, тому могла сидіти вдома із дитиною. Тепер усі щасливі й нарешті ми одна сім‘я.
