Так, зараз нелегкий час, кожен про це знає. Епідемія залишила свій слід на всіх: дітях, дорослих і пенсіонерах також. Життя стало дивним, незвичним, змусило кожного озиратися навкруги, та вчитись новим правилам.
Бідні дітки, це ж потрібно цілими днями залишатися в чотирьох стінах, ні свіжого повітря, ні друзів, ні пісочниць, бо кожна любляча мати хоче вберегти дитину від недуги.
У дорослих свої проблеми, роботи мало, а сім’ю годувати потрібно. Носи усюди маску: «А чи треба воно?», звичайно, якщо ти вже в енний раз дістаєш її з кишені і одягаєш абияк, то захисту ніякого, «А як дозволити собі щодня нову?» – ціни на них височенні. Час від часу й інші проблеми, наприклад,- відсутність транспорту.
Такі черги можна було побачити хіба років з 50 тому назад – за дефіцитними продуктами чи меблями, а сучасні реалії – це очікування на проїзд. От і пані Олена, прийшовши на зупинку, чемно запитала де кінець черги та зайняла своє місце. Було досить рано, близько восьмої години, але жінка повинна була виручити свою дочку.
П’ятнадцять хвилин тому Марина зателефонувала матері з проханням якнайшвидше приїхати до неї та доглянути онука. Часу було обмаль, адже о дев’ятій годині жінка мала бути вже в офісі . В маленького Любомира було чергове загострення пієлонефриту, тому мати не могла залишити дитину в садочку. Отож Олена Геннадіївна мерщій зібралась і вже чекала на найближчу маршрутку.
Час пік, весь транспорт переповнений, вдається зайти лише кільком людям. За Оленою Геннадіївною зупинився кремезний чоловік. Він все говорив по-телефону, повторював, що спізнюється. Черга зменшувалась дуже повільно, а автобусів проїхало, мабуть, п’ять. Коли ще один з них не забрав всіх пасажирів, і залишив лише Олену та чоловіка позаду неї, останній розізлився і почав верещати на все горло:
-Невже не можна вибрати інший час для своїх непотрібних походеньок?! Чому коли я спішу на роботу, ви, пенсіонери постійно вештаєтесь під ногами! Та якби ви не їздили зранку, цих черг взагалі не було б!
Олена не стала відповідати на ці грубощі, проте злі слова ранили її просто в серце. Вона, заслужений вчитель, все життя присвятила дітям, і ось, яка тепер її вдячність від людей. Без всякої причини її змішали з брудом. Їй було неприємно, до болю.
«І ти колись доживешся до моїх років, зрозумієш тоді, як це»,- подумала Олена і кинула погляд на чоловіка з сльозами на очах.
