— Андрій, Валя народила, пацана, як дві краплі води схожого на тебе, — повідомив мене приятель.
—Тобі так здається. Ти, що Валю не знаєш? Тобі здалося…
***
Після завершення навчання в університеті я переїхав з села і придбав квартиру в місті. Знайомі допомогли знайти роботу. Частину зароблених коштів, пересилав батькам. Підростав молодший брат, мама почала хворіти, тому гроші були потрібні.
Тут же я познайомився з Мариною, яка невдовзі стала моєю дружиною. Через деякий час, вона мене зробила одним з найщасливіших чоловіків, повідомивши про те, що вона вагітна. Тому той, телефонний дзвінок відібрав в мене землю під ногами…
— Як здалося? Ну, от згадай, коли ти поїхав?
— Років 4 тому.
— Ну, ось?
— Що ось? – вигукнув, не розуміючи я.
— Пацану десь 4.
— Ти ж сам прекрасно розумієш, що ця дитина може бути будь-кого, – вже знервовано відповів я.
— Тобі краще знати. Але тобі було б краще приїхати. Жаль дівчину, вона ж дитину сама виховує.
— Вань, я не можу. Марина вагітна, як я її це скажу.
— А, ну тоді мої вітання молодим батькам.
***
Марина народила чорнявого хлопчика з блакитними очима.
— Копія дідуся, – відповіла дружина, помітивши як я розглядаю малого.
Я не відповів. Багато чудес має і робить природа. Але певні сумніви все ж таки з’явилися, яким я старався не надавати жодної уваги. Після цього почалися батьківські будні (суміші, паленки, памперси).
Ромі тоді було два рочки, як одного вечора зателефонував батько:
— Сину… мама померла… приїжджай, бо я сам не справлюсь.
Нашвидкуруч зібрав речі й помчав на вокзал. Марина боялася залишатися самою з сином, але і їхати з ним було не варіант, бо вже декілька днів малого мучили коліки.
… Після похоронів, я залишився дома з батьком, після смерті матері його стало гірше.
— Андрію, а переїжджайте з Мариночкою й онуком до мене. Місця тут на всіх вдосталь. – запропонував якось батько.
— Потрібно з Мариною порадитись. Геть з голови вилетіло, я ж привіз фотоальбом Роми, зараз принесу. Разом подивимось.
Батько почав розглядати фото онука й хитати головою.
— Ну, геть не схожий на когось із нас…
— На дідуся, батька Марини, схожий, – відповів я.
— А ти хоч колись бачився з ним?
— Ні.
З альбому випало декілька аркушів. Можливо, Марина поставила і забула про них.
«Виписка з пологового будинку» – прочитав батько і поглядом пробігся по написаному. Зблід і відклав його в сторону.
— На батька Марини, кажеш, схожий…
— Так, а що таке?
— Дитино, це не твій син, я звісно вже давненько на пенсії, але ще знаю, що 1 і 2 група крові 3 дати не можуть, ну, ніяк!..
***
Мені здалося, що мене тоді окропом ошпарило. Все почало ставати на свої місця, ось чому Марина хотіла, щоб її чим швидше виписали з пологового, і син народився на сьомому місяці вагітності. Хоч, язик взагалі не повертається назвати його недоношеним. Здоровий пацан, вагою 4100 (я ж бачив, на бірці було написано)
Марина не брала трубки. Нарешті я зміг дотелефонуватися до сусідки й попросив ту сходити до нас додому, і дізнатися чи все там гаразд…
— Андрійку, Ви хіба не з’їхали з квартири? Вона ж пустує.
— Як пустує? Там же ж Марина з малим. Може вони гуляти пішли?
— От так пустує, ні Вас, ні меблів, нічого…
— Я зрозумів, дякую Вам.
***
Я звільнився з роботи й переїхав в село у батьківський дім. Старі знайомі допомогли влаштуватися на роботу з непоганою заробітною платнею. Життя почало помаленьку налагоджуватися. Тільки зрада коханої жінки не давала мені спокою. Я так і не зміг дізнатися, куди поїхала Марина, чому приховувала брехню весь цей час, а про вкрадені гроші я вже й мовчу.
Одного разу повертаючись з роботи, побачив як група хлопчаків спостерігала за тим, як б’ються їхні приятелі. Я хотів вже розняти тих, але мене випередили…
— Скільки разів я говорила не битися? – питалася жінка, а я вслухавшись, впізнав такий мені знайомий голос.
— Андрію? Це ти? – спиталася та. А я придивившись краще впізнав її, Валю. Вона ніскілечки не змінилася, таке ж неслухняне русяве волосся, тепла усмішка.
— Так, я… Валь, як же я радий тебе побачити! Як ти?
— Та, ось проводжу виховну бесіду з цим шибайголовою, але як бачиш користі з цього мало.
Я глянув на хлопчика і не міг повірити власним очам. На мене дивилася моя копія.
— Ну, що ж нема чого таїти, Віталік – твій син, сказала Валя, винувато схиливши голову.
— Але чому?..
— Не хотіла нав’язуватися. Ти тоді вже поїхав, коли я дізналася, що завагітніла.
Я міцно обійняв дитину. А в голові була тільки одна думка «Яку ж я помилку зробив, що тоді не послухав знайомого і не приїхав, скільки ж то часу я змарнував?»
— Можна я бачитимусь з ним хоча б на вихідних?
— Ще й питаєш? Звісно, що можна. А краще приходь, коли матимеш вільну хвилину, – відповіла Валя.
Пройшов рік, ми з Валею одружилися і жили в домі батька. Той був радий невістці та онуку, якого навчив кататися на велосипеді та рибалити. А нещодавно Валя повідомила, що вагітна. Гадаю, настав час реалізовувати власну давню мрію – великий будинок, в якому б мешкала дружня і щаслива сім’я.
