Дорослі діти, не повинні вирішувати свої, вже дорослі проблеми, за рахунок батьків

З чоловіком я розлучилась, коли Олеся була ще маленькою. Самій підіймати дитину було важко, нам доводилося багато на чому економити. Я працювала маніпуляційною медсестрою у дитячому відділенні, а зарплата там маленька. Звісно, я підробляла, але коштів все одно завжди не вистачало. Мене кілька разів кликали працювати у приватні клініки, але я розуміла, що донька маленька, а це означає часті лікарняні, свята у садочку, група подовженого дня у школі. У приватних закладах навряд зраділи б лікарняному на двадцять один день під час вітряної віспи. Тому вираз “жили небагато, але дружньо” був як раз про нас.

Олеся виросла, закінчила навчання, вийшла заміж. Мені теж пощастило, знову запросили на роботу у приватну лікарню, цього разу я вже погодилася, почала отримувати гідну зарплатню. Нарешті змогла собі дозволити якісний одяг, похід у салон краси, відпочинок біля моря, за багато років я вперше витрачала кошти лише на власні потреби.

Проте спокійне моє життя тривало недовго. Олеся прийшла із проханням, щоб вони із чоловіком переїхали жити до мене. Чоловіка звільнили з роботи, а однієї її платні не вистачає, щоб розраховуватись за орендовану квартиру. Донці я відмовила.

Її чоловік Анатолій мені ніколи не подобався, але доньку я свою люблю, тому вибір її прийняла. На мій погляд, Толік дуже ледачий, має дві вищі освіти, а працювати пішов охоронцем, бо зміна раз у три дні. Фірма, в якій він працював, закрилася більш як півроку тому, і за весь цей час зять не був на жодній співбесіді. Коли я приходила до них у гості, навмисно при Анатолію казала, що в доньки сукня вже немодна, що їжа дешева та несмачна, на морі вони не були, щоб хоч якось примусити його діяти, надавити на його чоловічу гідність. Все марно, лише донька засмучувалась.

Тому, коли Олеся звернулася до мене зі своїм проханням, я була дуже розлючена. Відповіла, що свого часу сама її на ноги поставила, ніхто мені не допомагав. Та й зараз працюю, бо пенсія зовсім маленька. Свій батьківський обов’язок я виконала, а утримувати й надалі їхню родину не збираюся, хочу пожити власним життям.

Олеся на мене дуже образилася, але я розуміла, що якщо зараз поступлюся, то вже так і буду все життя розв’язувати проблеми своїх дітей. Через два тижні зять влаштувався на роботу за спеціальністю, почав досить непогано заробляти, а ще через півроку діти оформили іпотеку на власне житло, новий рік планують зустрічати у теплих краях.

Думаю, що якби тоді я поступилася, нічого цього б не було. Але донька все одно мене не вибачила, сподіваюсь, ми з нею ще порозуміємось.

Оцініть статтю
Дорослі діти, не повинні вирішувати свої, вже дорослі проблеми, за рахунок батьків