Два роки тому моя донька вийшла заміж. Зять непоганий, допомагає по-господарству, відвезе куди треба, бо має власну машину. Став для мене як рідна дитина.
Після весілля молодята переїхали жити до мене з чоловіком. Маємо приватний будинок, тому місця вистачило усім.
Прожили ми разом рік. Донька і зять ходили на роботу, я готувала їжу, прибирала в будинку, бо на пенсії маю вільний час.
Та була одна проблема у такому співжитті. Продукти харчування та побутові речі купував зять, але гроші на це йому я давала, також ми з чоловіком оплачували комунальні послуги. Донька із зятем зароблене відкладали на покупу своєї квартири.
Та однієї пенсії на проживання 4-х людей не вистачало. Тому я скаржилася доньці на нестачу коштів. Мені для неї нічого не шкода, але справді не вистачає.
Донька образилась на таку розмову. Вирішила, що я шкодую їй грошей. Бо ж вона не може давати свої до спільного бюджету. Адже відкладає їх та витрачає на себе.
Згодом молодята переїхали жити до батьків чоловіка. Вже рік там мешкають. Донька іноді скаржиться, що життя не таке солодке, як було з батьками. Зате живе з чоловіком як хоче, ще за рахунок їх батьків.
А мене серце болить за доньку, хоч вона вже доросла. Все ж рідна дитина.
