Мені зараз сорок шість років, у мене є єдина дочка, з якою донині ну дуже важко справлятися. Я була заміжня, чоловік, на початку, досить добре до мене ставився, він дуже хотів дитину, але потім у нас почалися часті сварки, коли народилася Наташа й ми розійшлися. Він хотів забрати дочку собі, але я не дозволила.
Я намагалася дати все своїй дитині, балувала її різними гарними речами, купувала все, що вона хотіла. Тим самим, розпестила Наташу й вона перетворилася ну в дуже вимогливу людину. Сама винна, але я все одно намагаюся з нею підтримувати контакт.
Коли доньці виповнилося двадцять років, вона вирішила познайомити мене зі своїм хлопцем, якого вже досить давно від мене приховує. Без поняття чому вона це робила, поки не дізналася якої він національності.
Він ізраїльтянин. Я була в такому шоку, словами не передати. На подив Рахель непогано розмовляв українською, так що я без проблем розуміла, що він говорить:
– Ірина Костянтинівна, ваша дочка просто неймовірна людина. Не хвилюйтеся ви так, з нею нічого такого не трапиться, — заспокоював мене Рахель.
– Дуже на це надіюсь. Я, звичайно, не стану перешкоджати вибору дочки, але, Наташа, прошу тебе, будь обережна.
У відповідь я, як завжди, бачила від неї осудливий погляд та закочені очі. Ну що поробиш? Раз Наталочка захотіла цього, то нехай так і буде.
Через рік я дізналася, що Рахель зробив моїй дочці пропозицію. Чесно скажу, я зовсім не очікувала цього, мені б хотілося, щоб Наталка вийшла заміж за українця, але я бачила, що все у них добре й в цей раз не стала перешкоджати. Допомогла організувати весілля та вони полетіли до Ізраїлю на медовий місяць.
Я думала, що моя дочка не стане там затримуватися й вони повернуться додому, але через два місяці вона мені зателефонувала:
– Мам, я залишаюся у Рахеля. Я тут зможу знайти собі гідну роботу, та й дрібничок нових прикупити.
– Ну, добре, донечка. Ти дзвони, якщо що.
Так вони й прожили там чотири роки. Наташа частенько мені дзвонила та хвалилася новими речами й тим, що, нарешті може собі дозволити набагато більше, ніж було раніше. Мені залишалося тільки радіти за свою дочку, що вже сказати, вони, начебто добре живуть разом, Наташа жодного разу мені не скаржилася на Рахеля. Але ось, одного разу, вона мені знову зателефонувала, тільки не з хорошими новинами:
– Я, напевно, буду з ним розлучатися.
– Чому?
– Він тримає мене під повним контролем, хоч і дозволяє купувати все, чого хочу, але я не відчуваю тієї самої свободи своїх дій.
– Ти подумай ще над цим, добре? Поговори з ним, ви ж скоро повернетеся, так?
– Ну так, а що?
– Ось ще й у нас, на Україні, перевіриш, як він буде поводитися.
Як я і передбачала, коли вони повернулися додому, то Рахель миттю став як шовковий, у всьому з Наташею погоджується, все їй дозволяє, ні в чому не дорікає. І тут я вирішила знову поговорити зі своєю дочкою:
– Ну, що тепер думаєш?
– Не знаю. Він тепер такий хороший. Може схаменувся?
– Та куди там? Доцю, він просто танцює під твою дудку, поки ви тут. А як поїдете назад до Ізраїлю, так відразу все стане як було.
– Гадаєш?
– Послухай, Наталочка, я до цього моменту не ставила тобі ніяких перешкод, але в цей раз я просто змушена це робити. Зрозумій, у вас ніякого хеппі енду не буде.
Слава богу, Наташа мене послухала й вони розлучилися. Мені стало набагато спокійніше за свою дочку.
