Діти, які знайшли турботливу сім‘ю

Одного весняного дня, я, як завжди, обідав у сусідньому кафе недалеко від мого офісу. Аж раптом до мене підходить дівчинка і просить щось із їжі, я здивувався. Було одразу видно, що дитина із бідної сім‘ї: одяг був пошарпаний та старий, до того ж якийсь хлопчачий, а руки малечі були зовсім брудні. Я не люблю жебраків, але тут зовсім інше, адже дитина просить їжу, це уже щось інше, я й запитав:

– Що тобі дати їсти?
– Та немає різниці, хоча б кусочок вашої пампушки, зовсім маленький, якщо можна, – дівчинка поглядом показала на стіл із моїм замовленням.

Мені стало її дуже шкода тому я відповів:
– А давай я тобі обід повноцінний замовлю, там і борщ, і гаряча страва якась, і пампушки.
У дівчинки заблищали очі й вона радісно кивнула. Я наказав їй піти вимити руки, поки чекав на замовлення.

Коли їжу принесли, голодна дитина з такою швидкістю їла, що склалось відчуття, ніби її декілька років голодом морили. Потім вона відклала в сторону пампушки й сказала:
– А можна я їх своєму маленькому братику віднесу, він вдома також голодний сидить.
– Звичайно! – сказав я, а потім знову запитав, – а твої батьки де? Чому ти ходиш їжу у всіх просиш?
– Батьківські права у моєї мами на мене забрали, а тата свого я ніколи й не бачила, ми живемо із бабусею, вона старенька їй 87 років, дуже часто хворіє, а пенсії її вистачає тільки на ліки, тому і доводиться ходити милостиню просити у людей.
– А в школу ти хоч ходиш?
– Ні, можливо наступного року піду, бо вдома жодних документів не змогла знайти, а бабуся не пам‘ятає де вона їх поклала, а от братику моєму взагалі добре, він без документів, тому що народився у нас вдома, у ванній. Я сама два роки назад допомагала мамі народжувати.

У мене був шок. Я навіть слова сказати не міг, перший раз за усе своє життя, я почув щось подібне. Не міг і уявити, що десь ще таке буває. Потім я запропонував провести малечу додому, вона погодилась. Дорогою ми зайшли у супермаркет та купили ще продуктів. Виявилось, що дівчинка живе не так далеко. Ми ходили якимись бідними вулицями поки не побачили маленьку напіврозвалену хатинку. Зайшовши в середину, я оторопів! Там було усе старе занедбане, на стелі було повно павутини. Була одна кімната, в якій на ліжку лежала стара бабця і дуже важко дихала, а біля неї сидів маленький хлопчик та грався порожнім упаковуванням з-під ліків.

Я підійшов ближче до старенької й побачив, що їй геть погано, тому, не довго думаючи, викликав швидку. Через трохи часу її забрали у стаціонар, виявилось, що проблеми із серцем, у такому віці це є нормально. А дітей на деякий час забрав до себе.

Звичайно всиновлювати нікого я не хотів, адже у мене вже була 16-ти річна дочка та й дружини у мене не було, бо вона загинула дуже давно, сам би не виростив дітей. Але через декілька днів моя дочка заявила, що хоче, щоб я залишив дітей, мовляв, вона буде допомагати, тому не пропадемо. Я сумнівався, чи зможуть дати мені опіку, тому вирішив детально розібратись у ситуації. І все ж, оскільки я мав досить хорошу, оплачувану роботу, мені довірили цих малюків. Я спочатку дуже боявся, але мені було шкода віддавати їх до дитбудинку. Тому було вирішено брати опікунство.

Їх бабуся видужала, але вона попросила мене відправити її в будинок для людей похилого віку, бо їй там буде краще, догляд 24/7 і медичний огляд. Ми так і зробили. Й від тоді живемо великою дружньою сім‘єю. Документи ми усі зробили на дітей та відправили їх у садочок і школу. Дочка після навчання забирає їх, й усі разом чекають мене із роботи!

Оцініть статтю
Діти, які знайшли турботливу сім‘ю