Мій дідусь вже досить літня людина, він мешкає в селі і має гарну хатину з великим молодим садом, оскільки онуків у нього більше немає, то він обіцяв передати її по спадку. Мені тридцять два роки, я маю дружину та двох дітей – близнюків. На одруження батьки дружини подарували нам квартиру, тому питання житла в нас не стояло гостро, батьківську хату ми також не планували продавати, буде колись дача – роздумували ми з дружиною.
Дідусь мав вже вісімдесят три роки, моя мама була пізньою і єдиною дитиною в сім’ї, тому коли він дочекався внука, був просто на сьомому небі від щастя. Постійно доглядав мене, багато чому навчав. Та й я його любив безмежно. Пам’ятаю ті прекрасні часи як ми ходили з ним в ліс по гриби, гонили корів на пасовисько, а по дорозі назад заходили в піщаний кар’єр, там ми збирали суниці.
Зараз я люблю його не менше, але він чомусь думає по-іншому. Постійно говорить, що ми про нього забуваємо, хоча я телефоную до нього щовечора. Та й з дітьми намагаємось приїжджати кожних вихідних. Якщо раптом ми не приїдемо починається давно відома повторювана пісня: «Звичайно, нащо до старого їхати, кому я вже потрібен, тільки чекаєте, щоб я чимшвидше на той світ відійшов, щоб хатину мою до рук прибрати, потім продасьте її і вже геть забудетеся, що я такий існував».
Щовесни ми всією родиною, традиційно приїжджаємо в село на посадку картоплі, сам не знаю навіщо стільки її садити, адже худоби дідусь не тримає, а нам по два мішки вистачає на весь рік. Взимку, коли в людей запаси закінчуються він її просто роздає сусідам. Цього року, коли ми приїхали, він знову почав цю історію: «Якби не хата, навіть би й не приїхали, а це побоюєтесь, що сусідам віддам, як картоплю.» Якщо чесно, мені це чути вже образливо, здається я ніколи не давав приводу думати, що дідусь мені потрібен лише через спадок, та я навіть готовий відмовитись від нього, аби старий зрозумів, що діло не в матеріальних цінностях, і коли я не беру слухавки, то просто зайнятий. Як будь-яка людина, що працює – я маю справи і лише тому не говорю з ним.
Одного вечора дідусь подзвонив мені пізно, це було не характерно для нього. Я підняв слухавку:
-Віталіку, сину, мені так зле, забери мене в лікарню.
–Викличіть швидку, я не встигну так швидко зібратись,- відповів я.
Машина насправді була в гаражі, за хвилин 10 ходьби від дому. Я скочив на ноги, швидко зібрався і біг до машини. Приїхав я напевно за п’ятнадцять хвилин, хоча зазвичай трачу в два рази більше часу. В хаті я застав наступну ситуацію: дідусь лежав посеред хати з зламаною ногою. Виявилось, що він просто надумав перевірити чи приїду я його рятувати, аби знати, що для мене важливіше: він чи спадок, а поки в хвилюванні метушився – то зашпортався, впав і зламав кінцівку. Звісно я завіз його в лікарню, зараз все добре. Я злий, що дідусь таке затіяв, але щасливий, що тепер з ним все нормально. Тепер він знає, що хатина для нас не важлива і більше не дорікає цим.
