Тиждень тому я повертався додому з роботи, проходячи повз продуктового магазину вирішив купити продуктів, бо вдома зовсім нічого було їсти. Підійшовши ближче до входу у магазин я помітив старенького, який ніяково пропонував прохожим купити у нього книжки, однак всі реагували байдужо. Мені стало його дуже шкода, і я вирішив придбати у нього його товар. Я вирішив віддати йому за книжку не 2-3 гривні, як він просив, а 500, адже ці гроші йому – більш необхідні. Однак, у голові промайнула думка «можливо це пияк, який просто розпродує будь-які речі зі свого дому, аби придбати пляшку?»
Зайшовши у магазин, я провів там близько 10-15 хвилин, була дуже велика черга. Коли я вийшов із нього, то помітив, як цей чоловік кудись іде, я вирішив за ним прослідкувати. Спершу він зайшов до невеликої палатки із продуктами, потім послідував далі.
Яке ж було моє здивування, коли я, пройшовши за ним, опинився у підвалі і побачив умови, в яких живе старенький: невеликий протертий матрац, один стільчик, на який чоловік поклав одну буханку хліба та звичайну воду. Спершу він трохи налякався, однак я пояснив йому усю ситуацію та свої підозри. Мені було трохи ніяково, однак дідусь мене зрозумів і вирішив розповісти свою історію. Жінка Андрія Михайловича померла три роки , а діти не захотіла забирати його до себе та покинули напризволяще. Він жив у двокімнатній квартирі, яку його сім’ї видали ще за Радянського Союзу, однак місяць тому шахраї відібрали його домівку. Тепер він змушений жити у цьому старому маленькому підвалі.
Проте, надворі з кожним днем ставало все холодніше і дідусь боявся захворіти чи замерзнути на смеpть. Я дуже сильно захотів допомогти старенькому, віддав йому свої продукти, хотів забрати до себе, однак, в мене всього однокімнатна квартира, в якій живу із жінкою та двома дітьми, і його не було б навіть де покласти спати.
Докладаючи великих зусиль, я намагався зв’язатися із соціальними службами, знайти за їх допомогою хоча б якихось родичів Андрія Михайловича. Через тиждень мені вдалося знайти двоюрідного брата старенького, який із радістю погодився забрати його до себе. Тепер двоє дідусів живуть разом, а я із своєю жінко частенько заходжу до них на чай та купую їм продукти. Насправді дуже страшно усвідомлювати те, що надзвичайно багато літніх людей стають жертвами афери, та опиняються на вулиці. Тому я закликаю всіх не бути байдужими.
