Оксана сиділа біля друга дитинства і намагалась заспокоїти. Чоловік зі сльозами в голосі говорив:
– Моя колишня дружина пішла від нас, коли синові було два місяці. Сказала, що не може так більше, що не витримує, та і материнського інстинкту в неї немає. Я залишився один з маленькою дитиною. Було тяжко, та я дуже люблю сина, це надавало мені сил.
– Андрій, я навіть не уявляю, наскільки тяжко тобі довелось. Ти найкращий батько. Марко тебе дуже любить.
По щоках чоловіка ще сильніше потекли сльози. Він взяв за руку Оксану, уважно подивився їй в очі і продовжив:
– Моя дорога, ти не знаєш ще дечого… Я хворий. Тяжко та невиліковно, на жаль. Лікарі дають півроку від сили. Марка не можна здавати в дитбудинок, він там не витримає. Не витримає, коли його зрадять ще раз. Він цього не заслуговує. Тому, я хотів тебе попросити… Ти візьмеш Марка до себе? Зможеш всиновити? Мені більше немає до кого звернутись…
Оксана затремтіла. Потім глибоко вдихнула і вимовила:
– Андрій, зрозумій мене, це дуже важливий крок. В мене є чоловік. Необхідно з ним поговорити на цю тему.
– Так, звичайно я почекаю скільки потрібно. Тобі необхідно спокійно обдумати це питання та обговорити його з чоловіком.
Того ж вечора жінка налила чай та сказала чоловікові, що їм необхідно серйозно поговорити. На чаєм вона виклала всю історію та мовчки очікувала відповіді чоловіка.
Кілька хвилин на кухні висіло мовчання. Оксана не витримала та знову заговорила:
– Ти сам знаєш, що я сама виросла в дитбудинку. Мати померла при пологах, а батькові я потрібна не була. Все дитинство я була самотня та дуже потребувала материнської опіки та любові. Щороку на Різдво я чекала, що двері в дитячу відкриються та зайде пахнуча морозом та цукерками моя мама. Я обніму її і ми підемо додому. Та кожного року мої очікування розбивались об сувору реальність. Мама так і не прийшла. Скільки сліз я пролила. Все життя мені так не вистачало мами.
– Оксано, я згоден. Візьмемо Марка. Чужих дітей не буває. Його кинула мати, а скоро з його життя піде і батько. Дитина не заслуговує такого. Ми станемо для нього на йкращими батьками і будемо любити як рідного.
Друг Оксани прожив ще рік та пішов із життя з усмішкою на вустах та спокоєм. На той момент Марко вже був усиновлений Оксаною та її чоловіком.
Пройшло кілька років. Марко вже давно називав Оксану мамою, а її чоловіка татом. Вони обожнювали малого та щодня дякували долі за нього.
