Моя мама покинула мене, коли я була ще дитиною. Тому все життя я провела зі своїм рідним дядьком Віталієм. Він дійсно класний чоловік. Постійно піклувався про мене, ще більше ніж моя рідна мама. Так, я її все ж пам‘ятаю, хоча була маленькою, коли вона мене покинула. Життя з нею було не дуже хорошим, ми жили у кімнаті гуртожитку і, більшу частину часу, я була там одна, поки мама влаштовувала своє особисте життя. До нас часто приходили різні чоловіки, я не можу це забути досі, ніби страшний сон.
Тому потрапивши до дядька, мені стало краще жити. Звичайно він намагався із доброї сторони пояснити чому немає моєї мами, але я підслуховувала усі телефонні розмови, і знала, що вона поїхала кудись закордон до забезпеченого чоловіка. Тоді мені не було прикро, адже це навіть був плюс, що я буду жити без неї.
Віталій тяжко працював, щоб мене забезпечити, йому ніхто не допомагав, навіть мої бабуся із дідусем, вони не вважали мене за онучку, а мою маму не вважали за дочку, тому допомоги від них чекати не варто. Звичайно, я допомагала дядьку усім, чим могла. Поки він був на роботі, готувала їсти, прибирала, гарно навчалась, щоб він порадів за мене. Жінки у нього не було, тому я все намагалась знайти йому хороший варіант.
Згодом все ж Віталій познайомився з Анною. Це була дійсно хороша дівчина, я бачила, що вони люблять одне одного. Ми почали усі втрьох жити разом. На диво, вони вважали мене своєю донькою, а я їх своїми батьками. Зараз ми живемо щасливо, я готуюсь до вступу в університет, а Анна вагітна, тому вже з нетерпінням чекаю появу братика чи сестрички.
А про свою маму навіть не згадую, та й вона ніколи не цікавилась, як там її дочка, хоча обіцяла своєму братові, що забере мене, коли облаштується закордоном, цього так і не сталось, але я навіть рада. Ось так чужі люди стали мені рідніші ніж власна матір.
