Моєму синові Василю 39 років, його синові Богдану вже 15. Так склалося, що з першою дружиною, матір‘ю Богдана, Василь розлучився, коли його синові було всього рік.
Жінка ця йому зрадила, та поїхала закордон із новим чоловіком. Мій син прийшов з онуком жити до мене. Жили ми нормально у трикімнатній квартирі: ми з дружиною, Василь та Богдан.
Оскільки за Богданом було кому доглянути, Василь працював на багатьох роботах, щоб забезпечити свого сина. Моя дружина завжди відводила та забирала онука з садка, а потім зі школи, я також займався онуком та часто гуляв разом.
Сім років тому Василь знайшов собі жінку та зняв для них квартиру в іншому районі міста, тому що там було найдешевше.
Богдана він з собою не взяв, тому що був вже кінець навчального року і хлопчику було б не зручно добиратися до школи. Тому прийняли рішення, що він залишиться тут.
Якось дуже швидко завагітніла нова дружина мого сина, вони офіційно оформили шлюб й вирішили жити у нас. Народилась онучка, так ми й жили в тісноті, але усіх влаштовувало. Василь із дружиною і малюком в одній кімнаті, Богдан в іншій, а ми з жінкою в третій.
Тільки було помітно, що до малюка Василь з дружиною ставляться краще чим до Богдана. Її звичайно не цькували, але все ж було помітно ніби молодша Олена їм ніби рідна, а Богдан як сусідська чужа дитина.
Оленку віддали в садок, Василь взяв ще два підробітки та і його дружина вийшла на роботу, з грошима стало простіше. Вони зібрали кошти на початковий внесок, взяли кредит на нову однокімнатну квартиру. Я ж говорив, що потрібно купувати квартиру поруч, бо як Богдан буде в школу ходити, а міняти її це буде стрес! Але вони знайшли якусь вигідну пропозицію, тому взяли квартиру дуже далеко від нас.
Василь попросив мене забрати онука, щоб він жив із нами. Мовляв, що все-таки він вже тут до усього звик, тут друзі, школа, окрема кімната. Спортивні секції тут поруч. Якщо брати його, то доведеться тіснитися усім в одній кімнаті, та й школу змінювати – стрес!
Ми з Богданом поговорили, він сказав, що вважає краще залишитись тут, ніж їхати з батьком незрозуміло куди.
Зараз так і живемо. Василь спочатку приїжджав часто після роботи, дивився щоденник, перевіряв зошити, у магазин за речами ходили. Вихідними вони Богдана спочатку забирали до себе, ходили в кафе, гуляли, а зараз все рідше і рідше це роблять.
Зараз Василь майже не телефонує, тільки декілька разів на тиждень по п‘ять хвилин. Приїжджає всього 1-2 рази на місяць. Грошей на утримання Богдана нам не дає. Але ми й не питаємо, ніби все в порядку, поки ми самі справляємось онука на ноги поставити, оплачуємо секції, новий одяг, ґаджети та інше, стараємось для нього як можемо!
Але мені дуже неприємно, що Василь викреслив Богдана зі свого життя зовсім, все-таки він його батько. Але онук все розуміє, говорить, що батькові такий тягар зовсім не потрібен, я як це почув аж сльози на очах з‘явились. Ну хіба ж так можна?
