Через двадцять років я зустріла свого колишнього

«7:30»
– Дідько! Я запізнююсь на роботу.
Аби як зібравши свою сумку, я замовила таксі та миттю вибігла на вулицю, де на мене вже чекало авто. Слава богу водій приїхав досить швидко до мого будинку. Сідаю і не встигнувши сказати адресу, я почула дуже знайомий голос:
– Куди вам, дівчино?
Він сидів спиною до мене, але придивившись, я розгледіла в ньому дуже знайомі риси обличчя і манеру поведінки. Коричневе кучеряве волосся, довга шия, навіть на руці шрам такий же, як у…
– Михайло?

Хлопець різко повернувся до мене і теж не повірив своїм очам:
– Любка! – у нього одразу ж виступила широка посмішка, в яку я була закохана двадцять років тому.

Я згадала як ми раніше проводили час. Особливо той день, коли Мишко мені жартома освідчився у всіх на очах, а в руці тримав обручку-льодяник:
– Дурень, Міша! Я вже було повірила, що ти серйозно!
– Але ж скоро все так і буде, — посміхнувся той. І я вірила йому. Нам було по 17 років, але думки були вже далеко не дорослими.

Я добре пам’ятаю, як він мені хвалився кожною зарплатою на новій роботі, бо вона з кожним разом збільшувалася. Михайло старанно працював і його підвищували на посаді.
– Купимо собі окрему квартиру, я хочу з тобою з’їхатися, – все твердив він мені про це. А я трішки боялася, що мене батьки не пустять. Але Мишко поговорив з ними, вони погодилися, тому що теж довіряли йому.
А ще ми один одному пообіцяли, що допоможемо з виконанням наших мрій. Він хотів стати інженером, а я — балериною. З мого боку допомога була максимальною, я намагалася допомагати йому в пошуках різних закладів за цією спеціальністю та відповідної роботи. А Мишко:
– Слухай, я дуже втомився, давай завтра поговоримо про те, хто тебе кудись там запросив, добре?

І так було кожного разу, поки це не переросло у сварку. Мені це абсолютно не подобалося, я намагалася з ним розмовляти спокійно, попросити його хоч якось мені допомогти, тому що я пам’ятаю його обіцянку, але все, що було чутно у відповідь:
– Ти розумієш, що я зараз тягну нас обох?! Я один працюю з нас двох! Чому б тобі не зробити так само, я сам знайшов цю роботу і ти зможеш!
Він постійно переводив тему на роботу. Поки в один день я не вирішила покінчити з усім цим. Мене просто дістало його ставлення до мене і до моєї мрії. Мабуть, він не дуже й хотів мені допомогти в її виконанні.

– Міш, нам потрібно поговорити, будь ласка, вислухай мене.
– Ну що ще? Чи не бачиш, я зайнятий і взагалі…
– Я тебе кидаю! – не давши йому договорити, викрикнула я.
Зі сльозами на очах я збирала речі та йшла з квартири, яку Мишко купував нам, туди, де дійсно звертають увагу на мене і допоможуть з реалізацією моєї мрії.

Його звуть Дмитро, він директор балетної школи. Я з ним познайомилася зовсім випадково. Прогулювалася вулицею та знайшла балетну школу, задивившись на неї, я не помітила, як він підійшов до мене і почав розмову. Все дійшло до того, що Дімка запросив мене в кафе, розповів про ту школу і запропонував сходити туди коли-небудь:
– А нас туди пустять? Ми ж випадкові перехожі.
– Не хвилюйся про це. Я тобі там все покажу.

Через три дні ми зустрілися на тому ж місці, де вперше заговорили:
– Ну що, ти готова? – посміхнувшись, підморгнув мені Діма.
– Так. Хоч і трохи хвилююся.
– Тобі сподобається, обіцяю.
Відразу біля порога стояв столик, за яким сиділа літня жінка:
– Молоді люди, ви хто? І що ви тут забули в навчальний час?
«От блін…», – подумала я.
– Так, Лідія Костянтинівна? – Діма повернувся до чергової, а та одразу ж зблідла.
– Ой, Дмитро Романович, я вас не впізнала, вибачте.
– Дмитро Романович?
Директор цієї школи.

Моєму здивуванню не було меж, але й одночасно я була на сьомому небі від щастя. У школі мені дуже сподобалося, навіть дали можливість поспостерігати за навчальним процесом і щось станцювати.
– Але у мене немає пуант, та й одягнена я не відповідно.
– Не хвилюйся, ось, візьми ці, вони у нас запасні, на всяк випадок, — до мене підійшла одна з дівчат, яка вже вчилася в цій школі. Дуже мила і добра. – Мілана.
– Люба, дуже приємно.

З того моменту і почалося виконання моєї мрії. Замість одного нероби я знайшла двох чудових людей. Міла мені активно допомагала з адаптацією у школі, а Дмитрик всіляко підтримував мене в моїх починаннях, чого мені дуже не вистачало.
І ось, через двадцять років я стала професійною балериною, я працюю в тій же школі, а також мене запрошують на різні виступи у знаменитих театрах.

– Я бачу, ти добилася чого хотіла, — посміхнувся Міша, помітивши моє зібране волосся в акуратний пучок.
– Так, а ти, видно, підробляєш чи це тепер твоя постійна робота? – також посміхнувшись, запитала я.
Підробляю, — тут же відвернувшись від мене, випалив Мишко, — я працюю на велику компанію, завтра гарантували підвищення.
«Ех, Міша, Міша …», – подумала я, помітивши, як у нього червоніють вуха. Так завжди відбувалося, коли він починав мені брехати.

– Так, куди тобі потрібно?
– Ой, точно! Я ж спізнююся! У балетну школу, будь ласка.
– Ти там працюєш? – рушивши з місця, запитав Мишко.
Звичайно, я дуже люблю цю роботу. Допомагаю тим, хто мріє стати балериною, — виходячи з машини, відповіла я. – Ну добре, хай щастить тобі на роботі «інженера».

Зачинивши двері, я видихнула з полегшенням і попрямувала до дверей, де мене вже чекала моя найкраща подруга Міла і люблячий хлопець Дмитрик.

Оцініть статтю
Через двадцять років я зустріла свого колишнього