Ще зі шкільних років я дружу із Сергієм. Він веселий та приємний у спілкуванні друг.
Зараз ми спілкуємося не так часто, адже уже маємо сім’ї, по двоє дітей, але інколи бачимось. Я йому часто допомагав, то поремонтувати щось, то гроші позичити, то підвезти, то з роботою допомогти та інші схожі справи. Також інколи, він мені допомагав, все наче було добре. Я був щасливий, що віднайшов такого хорошого друга.
Однієї зими коли ми з сім’єю поверталися з селища від моєї матері, ми устрягли у снігову кашу. З собою лопати я не мав та й там лопата не помогла б. Автомобіль потрібно було витягувати.
Я уже не знав що робити, думав залишити його та з дружиною піти назад у селище, але дітям наступного дня до школи й цю ідею ми відкинули.
Я вирішив подзвонити Сергієві попросити, щоб він приїхав зі своєю машиною та лопатою. Щоб допоміг витягти мою. Й тут я почув таку фразу: “А яка мені з цього вигода? Заплатиш мені? Я не буду їхати половину світу через тебе.”
Я йому пояснив, що за бензин заплачу. Але він все-таки відмовив.
Я не розумів чому така відповідь, я ж часто допомагав йому й безкорисливо, лиш в знак нашої дружби. Тим паче це зайняло може десь годинку, це не так багато часу. Адже до селища їхати двадцять хвилин. Я не думав, що це стане проблемою.
Я погодився та заплатив йому, оскільки у мене не було багато часу, щоб розв’язувати це питання. Я не знаю, як тепер довіряти людям та розраховувати на їхню підтримку та допомогу. Чому люди не хочуть запам’ятовувати добро та відповідати взаємністю? Мені стало так не приємно, оскільки я думав, що він є справжнім другом.
