Була снігова зима. Діти мого брата: Соломія з Олександром захотіли зліпити снігову бабу. Але не знали, як. Й попросили батька, щоб показав їм.
– Тату, допоможеш нам зліпити снігову бабу. Ми дуже хочемо навчитися й хочемо зліпити власноруч сніговика.
– Мені ще потрібно приготувати обід, тому не знаю чи встигну, але якщо ви мені допоможете тоді я допоможу вам?
– Добре, тату.
– Через годинку я буду починати тож приходьте й приготуємо, щось разом.
Поки, що діти пішли гратися. Їм було дуже весело, вони грали у різні ігри та на цю годинку пішли до сусідніх дітей разом пограти гру. Й так загралися, що забули про те, що мають допомогти батькові з обідом. Але згодом Олександр згадав:
– Соломія, вже багато часу пройшло, уже півтори години.
– Ти йди, а я ще дограю й прийду.
– Ні, пішли разом, ми не встигнемо, так уже запізнилися. Й тоді ми не зліпимо сніговика.
– Я не піду, все, йди сам!
Олександр теж не пішов і продовжив гратися. Діти загралися і про все забули.
Прийшли діти під вечір й:
– Тату, ходімо снігову бабу ліпити.
– У мене уже немає часу та уже темніє, пізно. Я на вас чекав, але ви не прийшли. Тепер чекайте ви на мене. Коли я знайду час.
– А коли у тебе буде час?
– Напевно, аж наступних вихідних. Адже по буднях, я на роботі.
– Так довго? Тоді снігу уже може не бути.
– Потрібно приходити вчасно, якщо домовилися.
– Тату, пробач нам, що підвели тебе!
– Добре. Але, щоб це було останній раз. Звідси, ви повинні винести урок.
Після цього, Соломія та Олександр старалися дотримуватися своїх обіцянок. Та через тиждень, у суботу. Батько показав їм, як ліпити снігову бабу. Їм було дуже цікаво та з великими стараннями вони все-таки зліпили сніговика. Й були щасливі своєму маленькому досягненню.
(Уже п’ятнадцять років минуло, з того часу. Олександр та Соломія навчаються в університетах та ще інколи згадують батьківський урок.)
